Сніги сніги

Олександр Смик добре описав  у своїй пісні «Сніги»  радянські ГУЛАГи. Також Олександр добре описав стан душі колишніх в’язнів цих таборів смерті. 

Завдавання яке покладалось на керівників цих концтаборів було просте, людина повинна була  працювати і померти в тому концтаборі.  ГУЛАГ про який описує Олександр Смик мабуть знаходиться в далекому Сибірі з такого табору смерті було неможливо втекти. В’язні таких концтаборів мали поганий стан здоров’я, людина важила від 40  до 45  кілограм. Деякі люди мали вагу нижче 40 кілограм. Російські садисти казали «Возможно жить будешь, но любить женщин никогда не будешь». 

Подібна тема пісня  "Сумний святий вечір в 46 році"

Кожен ранок в’язнів чекісти водили на роботу, колона в’язні отримувала наказ «шаг влево - шаг вправо - расстрел».  Людина яка в колоні втрачала свідомість і падала була приречена на страту. Радянські садисти таку людину розстрілювали, таке вбивство навіть підтримувалось російською владою і охоронець який добив хвору людину  міг отримати за це премію чи додатковий пайок. Порядок в радянських концтаборах тримався на злочинних елементах, вони не працювали і отримували додатковий пайок,  коли в’язнів виганяли на роботу то урки теж виходили на роботу але вони сиділи біля вогнища і варили чай, спостерегли як інші політичні в’язні працюють. 

 

Якщо в’язень концтабору не виконував план то такого в’язня звинувачували в саботажі і він отримував покарання карцер. Якщо в’язень після карцеру і далі не міг виконувати план його могли розстріляти або відправити в інший табір більш суворого режиму,  з такого концтабору люди назад не поверталися.

 

Харчування концтаборах було жахливе,  давали кусочок хліба і тарілку води в якій плавало декілька квасолин, це блюдо було приправлено травою з сопок, називали його в’язні баландою. У більш пізній час в цю баладу додавали  трохи муки, навіть були випадки що можна було отримати в тарілку маленьку картоплину.  У радянських концтаборах кожен день помирали люди, також практикувались масові розстріли. Коли 1953 році люди по амністії  вийшли на волю, вони побачили гори мертвих тіл і гори людських кісток, які валялись навколо сопок. Радянські садисти ці тіла навіть не закопували, можливо вічна мерзлота не давала можливість приховати ці страшні злочини.   

 

Вже писав що втекти з концтабору  було неможливо, хоча  під час роботи в’язнів погано охороняли, просто  людям тікати було нікуди,  навколо  були одні  сніги…  Деякі в’язні  пробували втекти з концтабору але будучи знесиленими вони помирали в тайзі,  або знову потрапляли в руки своїх катів, які після катувань їх розстрілювали.

      

Люди які пройшли через горнило радянських таборів смерті  були психологічно нескореними і це добре описав в своїй пісні Олександр Смик.  Вони все своє життя мріяли побачити як руйнується ця садистська комуністична система яка вбила не один мільйон чоловік.      

Слова: Олександр Смик

 

Музика: Олександр Смик

 

Не плакав, не боявся, не жалівся,

Не бачили тремтячої руки.

Мені було шістнадцять, як з криївки,

Немов щеня, виймали ястребки.

 

А далі – ешелони, дикі вежі,

Колючий дріт етапних таборів,

Ведмежий край, за небокрай – безмежжя,

Де кожен погляд свічкою горів...

 

Приспів:

Сніги, сніги... Червоне, чорне, біле...

Сибірських рік закуті береги...

Сніги, сніги мене заговорили

Усе життя спокутувать борги.

 

Скулили пси, і кулі голосили,

Якщо є диво – це одне із див:

Не знаю, де набралась вовча сила,

Не відаю, як тільки я дожив...

 

Не плакав, не боявся, не жалівся

Від тих часів студеної пори.

Старий я, щоб іти тепер в криївки,

Та знову розпинають прапори...

 

Приспів.

 

Не плакав, не боявся, не жалівся,

Не бачили тремтячої руки.

Мені було шістнадцять, як з криївки,

Немов щеня, виймали ястребки.

 

Приспів.

 

Сніги... Сніги...